|
Герої творів Шолом-Алейхема на сцені Всеукраїнського ГОСЕТу
У жовтні 2023 року Всеукраїнський ГОСЕТ міг би відсвяткувати своє 97-річчя, а замість цього майже на півстоліття був відданий забуттю.
Але повернемось до історії… Київ уже з початку 20 століття був одним із осередків літератури на їдиш, а після революції 1917 року перетворився на найважливіший центр культури мовою їдиш. Центральна Рада не лише заснувала особливі міністерства у справах національних меншин (польська, російська та єврейська), а й ухвалила закон про «національно-персональну автономію». Тому Київ притягував до себе найактивніших діячів єврейської культури та політичної еліти.
У столиці України зосередилися значні сили творчої інтелігенції, які яскраво проявили себе в культурі на їдиш, завдяки своїй плідній діяльності у різних її сферах - просвітництві, театральному мистецтві та книгодрукарстві.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Міністерство у єврейських справах ліквідували. Усі функції ліквідованої державної структури взяла себе Культур-Ліга, що була створена в 1918 році. При Культур-Лізі працювали секції, що охоплювали всі напрями культури. Театральну секцію очолював талановитий режисер та драматург Єгуда Лейб Баумволь. Незважаючи на те, що в роботі студії брало участь ціле сузір'я найяскравіших драматургів, режисерів та артистів, театром вона так і не стала.
Київський «Кунст-Вінкл» (Куточок мистецтв), створений у Полтаві 1918 року, був мабуть найвідомішим єврейським театром в Україні початку 1920-х, але підтримкою влади явно не користувався. Скоріше навпаки. У 1928 «Кунст-Вінкл» закрили через невідповідність його репертуару «лінії партії».
Восени того ж року в Києві було відкрито другий в Україні (перший був створений у Харкові в 1925 році) державний єврейський театр - Київський «ГОСЕТ». Основу трупи новоствореного театру склали кращі акторські сили «Кунст-Вінкл», а також актори, що перейшли з Харківського «ГОСЕТу» та інших театральних колективів. Художнім керівником нового театру став Захарій Він. Відкрився театр виставою «Скарб» за Шолом-Алейхемом.
Невдовзі театр перетворився на справжній центр єврейського життя Києва. Дуже швидко у театрі зайняв провідні позиції й актор, вихований старим єврейським театром - Лазар Калманович.
1930 року Київський «ГОСЕТ» очолив режисер МХАТу Борис Вершилов. З приходом нового художнього керівника у театрі визначилися й нові напрямки репертуарної політики - виробничий та героїко-патріотичний. Критика миттєво відзначила поворот репертуарної політики театру до сучасності.
У 1937 р. художнім керівником театру стає талановитий режисер Наум Лойтер, який на цій посаді перебував лише рік, але за цей період поповнив репертуар театру багатьма цікавими виставами.
Першою виставою, що поставив Н. Лойтером, була інсценізація повісті Шолом-Алейхема «Стемпеню».
Наум Лойтер поставив цю виставу, яскраво відобразивши своєрідність стилю письменника. У ролі натхненного скрипаля Стемпеню виступив актор Мойсей Ойбельман.
Роль його коханої Рохеле надзвичайно проникливо виконала Шева Ейлішева. Окрім виконавців головних ролей, справжнім акторським успіхом став образ Фрадл, дружини Стемпеню, в яскравому виконанні Шеви Фінгерової. Енергічний та сміливий образ Фрадл чудово відтіняв романтичний образ Рохеле. Ці два характерні жіночі образи створювали два «полюси» вистави, між якими розривалася душа Стемпеню.
Критики відзначали цікаві масові сцени, які показували будні й свята єврейського містечка, на мальовничому тлі яких розвивалися стосунки головних героїв. Особливо вражала сцена весілля, що проходило традиційно з капелою музикантів, зі скоморохом-бадхеном (в ролях клейзмерів виступали такі талановиті актори, як Лазар Калманович, Мойсей Теплицький, Ісак Альперович).
1930-ті рр. стали тріумфальними для Лазаря Калмановича, який зіграв на сцені театру свої кращі ролі, серед яких і Тев’є у «Тев’є-молочнику» Шолом-Алейхема (інсценізація Е. Добрушина та Н. Ойслендера, 1938 р.). Для цієї постановки було запрошено режисера мінського «ГОСЕТу» Льва Литвинова, а оформлював виставу Є. Кордиш.
Слова Тев’є у фіналі вистави у виконанні Л. Калмановича звучали оптимістично, незважаючи на те, що герой зі своєю родиною був вигнаний з рідної Анатівки, й попереду його чекала невідомість…
Лазарь Калманович залишався єдиним виконавцем ролі Тев’є, але влітку 1939 року на гастролях у Ленінграді в актора стався інфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого виконавця - актора й режисера Абрама Нугера.
Один з найяскравіших артистів ГОСЕТу - Дмитро Жаботинський так згадував про Калмановича: «Я вважаю, що його Тев’є вірніше і ближче до Шолом-Алейхема порівняно з багатьма іншими».
Наприкінці 1939 року театр очолив Мойсей Гольдблат, художнім керівником якого залишався аж до закриття театру у 1950 р. З приходом Гольдблата в театрі наступає період стабільності, закінчується часта зміна режисерів.
У 1940 році у виставі «Зачарований кравець» (реж. Л. Литвинов, худ. Н. Альтман) за Шолом-Алейхемом Гольдблат виступив і як режисер, і як талановитий виконавець головної ролі кравця Шимен-Елі.
Своєю акторською грою Мойсей Гольдблат наблизився до невичерпної теми світового мистецтва - теми «маленької людини». «Сміх крізь сльози» - так визначив Шолом-Алейхем своє творче кредо, і тому жанр вистави - трагікомедія - найбільш точно відповідав суті шолом-алейхемівської прози.
У передвоєнний період, за свідченнями очевидців, відвідуваність єврейського театру різко зросла. Адресу Київського «ГОСЕТу» - Хрещатик, 29 (у глибині Пасажу) - знали не тільки всі євреї міста, а й численні глядачі інших національностей. Кращі вистави проходили з незмінними аншлагами.
У 1934 року проєктування нової будівлі єврейського театру було доручено архітектору Йосипу Каракісу.
1934 року Київ замість Харкова став столицею України. Першочерговими стали інші проблеми. Будівництво театру було припинено. Будівництво тривало до війни, під час якої будівля була знищена вибухами та пожежею. Після перемоги до ідеї єврейського театру у Києві зі зрозумілих причин уже не поверталися.
У 1937 році над театром збираються хмари - арешт Олександра Гранаха, на довгі 10 років таборів вибуває Емануїл Дінор, репресовано Якова Ліберта, майже півроку ходив під реальною загрозою арешту колишній головний режисер театру Борис Вершилов.
Але незважаючи на це театр жив і працював. У передвоєнний період у репертуарі «ГОСЕТу» з’являється декілька комедійних постановок, серед яких «Сендер Бланк та його сімейка». Інсценізацію роману Шолом-Алейхема зробив актор Київського «ГОСЕТу» М. Ойбельман, який мав неабиякий хист до літератури. Роль Сендер Бланка у театральному сезоні 1939-1940 рр. виконував Лазарь Калманович (режисер А. Нугер, худоник Є. Кордиш).
Гострохарактерну роль старенької сестри Сендер Бланка з великим гумором і майстерністю грала одна з найстаріших актрис театру Софія Ейдельман, яка (як і Лазар Калманович) свого часу була партнеркою по сцені легендарної Естер-Рохл Камінської.
Постановка вирізнялася народним гумором, яскравими сатиричними образами, талановитою грою акторів, що принесло їй надзвичайних успіх. Герої Шолом-Алейхема, знайомі багатьом глядачам з дитинства, змушували їх сміятися і плакати, забуваючи, що на дворі 1930 роки…
З початком Другої світової війни Київським ГОСЕТом було організовано концертні бригади, що виступали у шпиталях.
У липні театр було евакуйовано. Трупа розпалася, зібрати її вдалося тільки 1942 р. в м. Джамбулі (Казахстан).
У Джамбулі базою Київського «ГОСЕТу» стало приміщення Казахського театру. Дві трупи - місцева і єврейська - працювали по черзі. Були відновлені кращі довоєнні вистави, що йшли на їдиш, а також йшли п’єси сучасних авторів російською мовою. У концертні програми входили одноактні п’єси й музичні номери, що йшли єврейською, українською та російською мовами. У 1944 р. театр переїхав до Коканду, а потім - до Фергани.
Після визволення України, була проведена реевакуація Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». Але у Києві місця єврейському театрові не знайшлося. Хрещатик лежав у руїнах, обидва приміщення - і старе, і недобудоване - були зруйновані. «ГОСЕТ» було тимчасово розміщено у Чернівцях, але виявилося, що назавжди.
Восени 1945 р. колектив «ГОСЕТу» їде до Києва на гастролі на честь 20-річчя заснування І Всеукраїнського державного єврейського театру. За значні заслуги Театру присвоєне ім’я класика єврейської літератури Шолом-Алейхема.
На святковому ювілейному вечорі серед інших почесних гостей виступив Соломон Міхоелс.
Гастролі проходили в Театрі оперети понад місяць. Зал театру весь час був переповнений.
Треба зазначити, що друга половина 1940 років для «ГОСЕТу» стала періодом творчого поступу. Нові редакції вистав, серед яких «Тев’є-молочник», де роль Тев’є грав вже М. Гольдблат, «Сендер Бланк» та «200 000» («Крупний виграш») Шолом-Алейхема.
Але наприкінці 1940-х тональність рецензій різко змінюється, особливо стосовно постановок національної драматургії - боротьба з космополітизмом.
1949-го року економічне становище театру різко погіршується - «ГОСЕТу» відмовлено у державній дотації. Єврейський театр був приречений на поступове згасання… Адміністрація надсилає листи М. Хрущову та іншим керівникам республіки з проханням перевести театр до Києва, де єврейське населення було більш численним і можна було сподіватися на більшу фінансову стабільність. Але прохання залишаються без відповіді.
Тільки у 1949 р. було поставлено 13 прем’єр. Але збори не могли покрити витрати на постановки. По всій країні пройшла хвиля репресій проти діячів єврейської культури.
Ще у 1946 р. театр ім. Шолом-Алейхема поставив виставу за інсценізацією його роману «Мандрівні зорі» (режисер М. Гольдблат, художник Л. Файленбоген, Г. Кеслер). Як згадує режисер театру Мойсей Лоєв: «Тема вистави була особливо близькою діячам єврейського театру: тяжкі долі мандрівних артистів, складний шлях до успіху, колючі терни жаданої слави… У ролі Рейзеле виступила Софія Лейман. Ця робота стала тріумфом талановитої артистки, її кращою роллю. Здатність С. Лейман перевтілюватися, імпровізувати давали глядачеві можливість побачити, як дівчина з бессарабського містечка, дочка кантора, стає видатною співачкою Розалією Співак.
Новими гранями у виставі розкрився талант Семена Бідера, який раніше грав переважно негативні ролі - а тут він створив проникливий і темпераментний, привабливий і пристрасний образ талановитого актора Лео Рафалеско. Яскраво й виразно, соковитими народними фарбами змалювала типаж містечкової «примадонни» Брайнделе Козак провідна характерна актриса трупи Шева Фінгерова. Вистава вийшла ліричною та піднесеною.За визначенням глядачів, за всі п’ять років роботи київського «ГОСЕТу» в Чернівцях саме вистава «Мандрівні зорі» стала найвизначнішою подією театрального життя, безперечним успіхом режисера, виконавців і всієї трупи». Ця вистава з надзвичайним успіхом йшла в театрі до останнього дня його існування.
У січні 1950 р. були закриті всі єврейські театри Радянського Союзу. 31 січня 1950 р. вийшла постанова про ліквдацію Чернівецького театру. На останню виставу театру прийшли майже всі мешканці Чернівців.
Як згадує у своїх мемуарах режисер театру Мойсей Лоєв: «Ніколи не забути мені останньої вистави театру. Йшла оперета «Вільний вітер». Зал був переповнений. Хтось прийшов з нами попрощатися. Хтось - хоча б частково використати свій театральний абоненемен. Ті, кому не знайшлося місця, сиділи в проходах.
Грали, як завжди, з повною віддачею, не показуючи глядачам нашого жахливого стану, наших сердець, що плачуть. Вистава добігала кінця. Багато разів у залі лунали сміх і оплески. І тут по ходу дії з'являється старий мандрівний актор Цезар Галл (його грав Аркадій Нугер) і заявляє глядачам, що залишився без театру, що місцева влада не дозволила йому поставити підготовлену виставу (саме так було в тексті - слово в слово).
І тут багато хто з нас не втримав і заридав, і разом з нами плакав весь зал. За що? За що єврейському театру такий кінець? Чим він завинив? Чим він гірший за інші театри? Питання, на які ніхто не міг дати відповіді.
Взявши себе в руки, ми з небаченою силою заспівали фінальну пісню про вільний вітер, який, нарешті, налетить і змете всяку підлість, несправедливість і принесе людям довгоочікувану свободу».
Багато акторів театру залишили Чернівці, дехто влаштувався в російських та українських драмтеатрах, дехто став керувати драмгуртком, хтось перекваліфікувався на бухгалтера, а хтось став працювати на трикотажній фабриці…
У театрі в різні роки працювали головні режисери - Є. Лойтер, Б. Вершилов, режисери - М. Норвід, С. Марголін, Л. Литвинов, М. Лоєв, художники Ш. Ґольдберґ, М. Аксельрод, Л. Фойленбоген (головний художник), актори - А. Сонц, Ф. Заславський, Д. Стрижевський, Л. Калманович, Д. Жаботинський, А. Нугер, Я. Гольман, Д. Днєпров-Рувінський, С. Бідер, Н. Шейнфельд, С. Ейдельман, П. Померанц, Н. Вайсман, М. Ойбельман, Н. Віньяр, І. Альперович, С. Пемова, В. Шашкевич та інші.
Тетяна Залива, провідний науковий співробітник Музею Шолом-Алейхема
|
