|
|
|
|
|
|
Контакти - Contacts | Графік роботи - Working schedule | Квитки - Tickets |
||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Велика історія маленького Берегова Олена Меленевська, старший науковий співробітник "Музею Шолом-Алейхема" Була тепла закарпатська осінь з її розмаїттям кольорів, запахів і неймовірного відчуття насолоди та райського спокою. Заплутавши вузенькими вуличками українсько-угорського містечка Берегова, ми випадково побачили невеличку охайну будівлю з вивіскою, яка свідчила, що це місцева синагога.
У дворику біля входу розкинулось якесь невідоме екзотичне деревце, за ним настінний знак в пам’ять загиблих під час Голокосту в роки Другої світової війни євреїв тодішнього зовсім невеличкого містечка - угорською Берегсаса або українською - Берегова. На задньому дворі синагоги велика меморіальна дошка з іменами загиблих та написом: «Ми ніколи не забудемо», викарбованим чотирьма мовами: івритом, українською, угорською та англійською. Синагога щосуботи працює для вірян, а в інші дні сюди можуть завітати всі, кому цікава юдейська культура та традиція.
На вивісці біля паркану значився номер телефону, за яким нам не одразу, але таки вдалося зв’язатися з пані Сільвією Гофман, яка на сьогодні разом зі своєю матусею є фактично єдиними доглядальницями синагоги. Жінки розповіли, що їх чоловік і батько, який все життя опікувався залишками єврейської громади та довготривалою реставрацією малої брегівської синагоги, не так давно помер, і тепер саме вони, жінки, доглядають за будинком, де відбуваються служби, коли старі береговські євреї збираються у мін’ян – в юдаїзмі кворум з десяти дорослих чоловіків, необхідний для суспільного богослужіння та низки релігійних церемоній, і запрошують ужгородського рабина, адже свого у Берегсасі немає. Жінки гостинно показали нам синагогу, де на другому поверсі у своєрідному музеї зберігається чимало реліквій – речей берегівських євреїв, немала бібліотека, ужиткові предмети тощо. Все те, що колись вдалося врятувати, як з цієї синагоги, так і з Великої, що на площі. На першому поверсі – просторий молитовний зал, а також молитовна кімната, їдальня, картини, стенд фотоекспозиції, присвяченій історії Голокосту на Закарпатті та стіна з іменами меценатів синагоги. Окрім великої кількості старовинних священих книг, збереглися дійсно унікальні давнішні речі – ковчег (Арон Кодеш), сейф, парохет (оксамитова завіса для Арон Кодеш), рукомийник з краником минулого століття, старовинні ковані двері з замком, і навіть старе дерев’яне корито, в якому розводили тісто для маци.
Колись до Другої світової війни у Берегові проживало багато євреїв, і синагог було кілька. Головна, велика синагога, побудована наприкінці 19-го століття у неомавританському стилі – це нинішній Будинок культури у центрі міста, де проводяться концерти, спектаклі, виставки та інші культурні заходи. Це будівля з чотирма колонадами та барвистими скляними вітражами на центральній площі міста. Вона була зачинена, але не зруйнована та має один секрет – її оригінальний фасад дивом зберігся, тому що культурні громадяни міста замість наказу радянської влади зруйнувати фасад, пішли на хитрість і закрили його, затягнувши архітектурне диво бетонними плитами. До речі, кількість плит символічна – їх 15, по кількості республік СРСР… Отож, якщо ці плити демонтувати, відкриється історичне обличчя архітектурної перлини – старовинної великої синагоги Берегова. І це питання активно обговорюється, але для такої глобальної реставрації потрібні чималі кошти. До цієї будівлі прилягає будинок, у якому колись був ритуальний басейн (міква) – тепер тут міститься банк. Треба відмітити, що руйнування внутрішнього убранства великої брегівської синагоги почалося ще за часи угорської влади, а за радянські часи тут взагалі був облаштований склад. Така ж доля тоді спіткала і малу синагогу на вулиці Ілони Зріні, але невеличка на сьогодні єврейська громада міста цю синагогу відновила за допомогою МЗС і консульства Угорщини та приватних благодійників. На сьогодні юдейська громада Берегова налічує біля півсотні чоловік, серед яких не тільки євреї, але й угорці, які сповідують юдаїзм. Відомо, що до Першої світової війни 1914-го року у Берегові проживало біля 4000 євреїв, і це була майже третина від всіх мешканців міста, працювало шість синагог, Талмуд-Тора, кілька ієшив, міква та пекарня маци.
Коли з’явились євреї на Закарпатті точно невідомо, але у 10-11 столітті вони займались торгівлею невільників в Угорщині. У 1222 році угорський король Андраш Другий підписав документ, який забороняв призначати євреїв на керівничі посади у солекопальнях і фінансових установах. Відомо, що у 13 столітті євреї вже жили на Закарпатті та навіть отримували прибутки від соляних копален на території Марморощини. Під час великої пандемії чорної чуми у 14-му столітті євреї масово були вигнані з Угорщини, а ті, хто згодом намагався повернутися, жорстоко переслідувались угорською владою. Євреїв гнали та виселяли з угорських земель і надалі – у 16-му, 17-му і 18-му століттях. Але вони так і не залишили Закарпаття, навіть попри те, що за часи монархічної влади Габсбургів імператриця Марія Терезія заборонила юдеям проживати як на землях Австрії та Богемії, так і на прилеглих закарпатських землях. Коли євреїв почали утискати у Речі Посполитій, вони масово переселялись до Закарпаття та вже на початку 19-го століття кількість єврейського населення регіону становила від 1 до 6 відсотків від усіх мешканців. Найбільш лояльним до євреїв був час, коли на Закарпатті встановилась влада Чехословаччини, що тривало до Шоа - катастрофи 1941-44-го років. У квітні 1944-го року на Закарпатті було створено 17 гетто, де перебувало біля 150 тисяч євреїв. А з 15 травня по 7 червня 1944 року кожного дня(!) до Аушвіца німецько-угорські нацисти вивозили по 14 тисяч євреїв, значна більшість яких була вбита у таборах смерті.
Берегівський цвинтар - одне з найстаріших єврейських кладовищ на Закарпатті. Взагалі кладовище у місті одне, дуже велике, і тягнеться воно прямо попід горами вздовж майже всього міста - від краю до краю. Цвинтар поділяється за допомогою огорож на кілька ділянок – це юдейське та християнське кладовища. Останнє у свою чергу має умовний поділ на ділянку, де поховані християни різних сповідань слов’янського походження і безпосередньо угорську, або, як тут йменують місцеві - мадярську частину. Ми прийшли оглянути єврейське кладовище не випадково, - про те, що у Берегові є унікальні мацеви (єврейські надгробки з художнім різьбленням) нам розказав один знайомий православний священик. Ми розшукали єврейський цвинтар та були вражені, як він ретельно розчищений та доглянутий, а ще царством мертвих тут опікується суто угорська родина – матір із сином, які проживають у будинку, який є одночасно і входом на кладовище, - споконвіку. Як вони розказали, колись одну частину довгого будинку, поділеного на дві частини займала юдейська родина, але вона, як і майже всі євреї закарпатських міст була виселена та вивезена до концентраційного табору у страшному 1944 році. Другу половину будинку завжди займала їхня, угорська родина, починаючи від часу його побудови ще у 19-му столітті. Так вони тут і живуть, а другу половину будинку, де колись жила єврейська родина наглядачів кладовища, тепер займає господарство цвинтаря – це місце для зберігання ритуальних предметів і хазяйських прилаштувань.
Окрім синагоги, у Берегові немало інших храмів: старовинні римо-католицький і греко-католицький Собори, Реформаторська та православні церкви.
Серед інших культурних і рекреаційних родзинок міста - угорський драматичний театр, колишній концертний зал і казино, а тепер готель і ресторація "Золота пава", побудований для офіцерів і солдат Першої світової війни, стародавні винні погреби, які дуже цікаво відвідати з екскурсійною та дегустаційною метою, знамениті термальні басейни, заради яких до Берегова щороку приїжджають тисячі людей, і, звичайно, стародавня річка Верке, яка поєднує ріки Латорицю та Боржаву у басейні Дунаю.
А ще у місті є живописна гора Керек і Хрестовий шлях, яким підіймаються на гору християнські паломники. З Кереку все місто видно, як на долоні, і неможливо надихатись цим дійсно Божественним повітрям Карпатських гір. У підніжжі гори розмістилась кінна ферма, де можна поспілкуватись з цими дивовижними тваринами та навіть здійснити невеличку кінну прогулянку.
Історія переплелась не тільки у житті міста та його будівель, а й у долях мешканців старовинного Берегсаса – українців, угорців, румунів, ромів і євреїв. Берегове відоме як центр угорської культури в Закарпатті та Україні, але, як бачимо, це місто є інтернаціональним, а у сиву давнину його будували люди з різних народів – і не лише угорці, а й німці – саси, італійці – далматинці, серби – раци та русини-українці.
Спочатку, ще з 1063 року на цьому місці був маєток герцога Ламперта – молодшого сина угорського короля Бейли Першого, який згодом і заклав тут місто, яке складалося з мисливського замку на березі Верке та низки господарчих будівель. У 1085 році на замок напали загарбники – половці на чолі з ханом Кутешком, яких привів сюди Шаламон, син угорського короля Андраша та онук Ярослава Мудрого. Шаламон хотів повернути собі угорський трон, який у нього відібрав Ласло Перший. Він пообіцяв хану Трансильванію, а сам привів на ці землі і печенігів. Звичайно, що тоді місто Лампертхаза було спустошене цією кривавою ордою.
Вже наприкінці 19 століття, коли почали будувати міст через річку Верке, відомий, як Горбатий міст, виконаний у готичному стилі, біля старовинного римо-католицького собору знайшли велике поховання загиблих воїнів. Могильник, ймовірно, належав оборонцям замку Ламперта. У 1143 році черговий угорський король Геза Другий надав ці землі під заселення саксонцям – тобто німцям, надавши їм окремі привілеї з метою розбудови міста. Німецькі переселенці назвали місто Лампертас.
Але війна ніяк не хотіла залишати у спокої цей чудовий край. У 1241 році, холодними березневими днями місто було знову вщент зруйноване монгольською ордою – це була страшна армія 60-и тисяч монголів на чолі з ханом Батиєм, який на той момент вже оволодів Києвом, пройшов через Галичину, Волинь і Поділля. 1247 року король Бейла 4 надав місту статус королівського міста, вільну торгівлю по суботах, а також прийняв переселенців з Італії, які розвинули на цих землях виноградарство та виноробські традиції.
Наприкінці 13-го століття король Іштван 5 зробив місто центром декількох закарпатських регіонів і частки угорських земель. У той час землі Березького комітату належали «руським», - тобто українським зятям короля Бели Четвертого - Ростиславу та Леву. На початку 14-го століття місто знову отримало новий статус – угорський король Карл одружився з донькою польського короля – Єлизаветою та подарував їй Лампертсас. Полька збудувала тут собі літню резиденцію та заклала Домініканський монастир, який існував майже три століття.
Цього ж часу місто отримало Магдебурзьке право та статус королівського міста і власну печатку. Однак коли польська володарка померла, місто знову перейшло до угорського спадкоємця короля Жігмонда, а той подарував весь Березький край у довічне володіння відомому нам подільському князю Феодору Корятовичу, який був його дядьком. До речі, історики припускають, що саме тут, у каплиці Берегівського собору Федір Корятович і був похований. Це були часи розвитку та мирного життя, які скінчилися після смерті Корятовича. Як ми бачимо, угорські королі не дуже воліли хазяйнувати і весь час передавали ці квітучі землі своїм інорідним «родичам». Так, на початку 15-го століття місто разом з Мукачевим, Токаєм і деякими іншими поселеннями перейшло до Георгія Бранковича – сербського диктатора того часу, який одразу почав заселяти до Закарпаття сербів. Їх називали тут «раци». Вони були доволі агресивні та почали тіснити місцевих мешканців – «немешів», як тоді йменували колишніх «русинів» - теперішніх українців. Оселялися тут і греки, в основному з купців. У краї почали стрімко розвиватись різні ремесла.
Від самого початку 16-го століття ці землі перейшли до Яноша Корвіна, сина короля Матяша 1-го, який був відомий тим, що переслідував євреїв в Угорщині. Отож, єврейське населення почало зазнавати жорстких утисків. Того ж часу місто отримало назву Берегсас - тобто від берега ріки та основного населення міста - сасів - теперішніх німців. Головним промисловим ремеслом краю було виноградарство, і місцеві вина вже були відомими в інших краях. Багатонаціональний народ Закарпаття почав виборювати власні права у можновладців – гримнуло масштабне повстання на чолі з Дєрдем Дожи. І дійсно, в народних загонах Дожи пліч о пліч воювали українці, румуни, угорці та серби. Але повстання було жорстоко подавлено: ватажків стратили, місто втратило свої привілеї, а мешканців міста взагалі прирівняли до селян…
1515 року на місто з метою пограбування напав трансільванський володар Іштван 4-й Батори, після чого воно переходило з одних до інших рук до того часу, поки у 1537 році на край не напали австрійці. Угорські королі активно виборювали власні права у австрійців – багато десятиліть місто то втрачало статус міста, то знову його набувало, то переходило до володарів Трансильванії. Потім до Берегсасу прийшли проповідники-кальвіністи та розпочали релігійні війни, в результаті чого і місцевий католицький монастир, і деякі інші храми були розорені.
Здавалося б, повинна була початися біла сторінка у розвитку цього краю, аж ні, - війни тільки набирали обертів. 1568 року татари вщент спалили і сам Берегсас, і його околиці. Наприкінці 16-го століття містом знову заволодів трансильванський князь Жигмонд Ракоці. Але найтрагічнішою сторінкою в історії міста можна вважати 1657 рік, коли військо поляків спустошило тут все і спалило церкву, де ховалися жителі Берегсасу. Це була помста за похід на Польщу трансильванського князя Дєрдя Другого Ракоці, і польський князь Любомирський палив все – беззахисні села, храми, людей. Почалась Руїна.
1661 року кримські татари знищили місто вщент. Але володарка міста Жофія Батори повернула собор у Берегсасі католикам. Коли вона померла, її володіння перейшли до шанованої у цих краях Ілони Зріні. 1686 року місто знову горіло через зіткнення куруців (повстанці проти влади австрійців) і лабанців (прихильники влади Габсбургів).
Наприкінці 17 століття на Берегівщині стрімко розвивались ремесла та виноградарство. У 18-му столітті гримнуло повстання проти Габсбургів, національно-визвольна війна угорців під керівництвом Ференца Ракоци Другого, і Берегсас став прикордонням, з’явилась митниця, а у 1728 році місто перейшло до рук графа Лотара Франця фон Шенборна. Сталася велика пожежа 1739 року, в результаті якої майже все місто вигоріло.
У 1825-му році у Берегсасі було споруджено греко-католицьку церкву, пізніше з’явилась комітатська пошта, власна друкарня, а у 1872-му році була побудована залізниця, з якої вирушив перший потяг через Чоп до Будапешта. У 1880 місто пережило чергову пожежу, через яку згоріла більшість будівель міста…
Фундатор музейної справи на Закарпатті та археолог Тиводар Легоцький (1830-1915) за допомогою історичних знахідок і артефактів довів, що слов’яни розселилися у Тисо-Дунайській низовині ще до приходу сюди угорців під керівництвом Арпада у 9-му столітті. Зокрема, йдеться про це у його головній праці «Монографії Березького комітату». Наприкінці 19 століття на правому березі річки Верке біля міської лікарні було знайдено багато фрагментів кераміки, уламки серпів, ножів, інших знарядь праці, які виявились саме слов’янськими старожитностями. 20-е століття було для міста, як і для нашої всієї країни досить бурхливим: тут з’явився власний Суд, а у 1919 році у березні місто було захоплено червоноармійцями, яких за місяць вигнали окупанти-румуни, які теж не залишились тут надовго, адже менше, ніж за рік тут було проголошено Чехословацьку республіку та саме тоді місто отримало сучасну назву - Берегове.
1938 року місто було передано Угорщині, ну а далі почалась Друга світова війна. У травні 1944 року німецько-нацистські окупанти за безпосередньою допомогою, тобто буквально руками місцевих угорців здійснили страшний акт геноциду єврейського населення міста, в результаті чого понад 7 тисяч євреїв було виселено з власних домівок і відправлено пішки до Сваляви. Там нещасних людей посадили на поїзд і відправили до концтабору смерті Аушвіц лише за те, що вони були євреями… За чотири місяці Берегсас зайняли війська радянської армії та вивезли майже дві тисячі угорців на каторжні роботи до Сибіру та інших міст Росії.
1946 року Берегсас знову-таки перейменували на Берегово та утворили райцентр у складі Закарпатської області УРСР. За радянські часи тут був побудований відомий багатьом винний завод, який розмістився у колишньому палаці графа Шенборна, відкрита спортивна база, де пізніше був побудований знаменитий берегівський термальний басейн, а у 1994 році місто отримало Закарпатський угорський інститут, а тепер - університет імені Ференца Ракоці Другого.
21 століття подарувало місту статус обласного підпорядкування, тут відкрили консульство Угорщини, а в палаці графа Габора Бетлена – рідного дядьки відомого Влада Цепеша (Дракули), який неодноразово гостював у свого родича, міститься Музей Берегівщини та Музей виноробства. Окрема зала Музею Берегова присвячена життю чималої єврейської громади міста та чорній сторінці з історії закарпатських євреїв - Голокосту 1944 року, коли майже все єврейське населення Закарпаття було вивезено до таборів смерті.
17 травня 2023 року місто за німців Лампертас, потім за угорців Берегсас, а тепер українське Берегове буде відзначати ювілей - 960 років від свого дня народження, тобто від дати першої згадки про містечко у писемних джерелах, що збереглися. І найголовніше, що це казкове містечко живе, дихає та розвивається своїм унікальним життям, а його неповторна енергетика кличе сюди все більше та більше туристів і відпочиваючих. Берегове гостинно огортає нас своїми яскравими кольорами, чистим повітрям, солодким вином і теплими цілющими водами, дає енергію життя та здоров’я, а ми сумуємо за ним, і кожного року намагаємось знову зустрітися з цим дивовижним містом, яке стало нам вже майже рідним.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
© Музей Шолом-Алейхема - Sholom-Aleichem Museum |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
При повному або частковому використанні матеріалів сайту Музея Шолом-Алейхема посилання / активне посилання на нього обов'язкове. When using materials of the Sholom-Aleichem Museum website in full or in part, the reference or the hyperlink to it is obligatory. Створення та підтримка сайту - Creation and support of the website: Rafael Litvin |
|
