|
|
|
|
|
|
Контакти - Contacts | Графік роботи - Working schedule | Квитки - Tickets |
||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
"Натхненнi Києвом" Нереалізований київський Гауді «Зодчество було головним літописом людства» - Віктор Гюго
Йосип Юлійович народився 1902 року у містечку Балта - повітовому центрі Подільської губернії в освіченій релігійній єврейській сім'ї. Батько - Юлій Борисович Каракіс був купцем першої гільдії. Разом зі своїм родичем Іделєм Дунаєвським, дядьком відомого композитора Ісаака Дунаєвського, володів цукровими та тютюновими заводами. Коли Йосипу виповнилося сім років вступив у Вінницьке реальне училище, одночасно з навчанням брав уроки малюнка у вечірніх класах художника Абрама Черкаського. Після закінчення училища у 1918 році на талановитого юнака звернув увагу відомий театральний художник того часу Матвій Драк і взяв його на посаду художника-декоратора у Вінницький театр, в якому виступали трупи Гната Юри, Амвросія Бучми та Мар'яна Крушельницького. Відслуживши два роки у лавах Червоної Армії, у 1921 році Йосип повертається до Вінниці та стає художником Губполітпросвіту в комісії з охорони пам'яток мистецтва та старовини, де формує для міського музею галерею та бібліотеку з колекції княгині Браницької в садибі в Немирові. Вже навчаючись у Київському художньому інституті на факультеті живопису, Каракіс під впливом друга - Якова Штейнберга, якого разом з ним було звинувачено у космополітизмі, робить свій вибір на користь архітектури та переходить на архітектурний факультет. І хоча Каракіс-художник до останніх днів не розлучається з пензлем, саме архітектура стає справою та змістом його життя. У 1926 році, ще під час навчання, Йосип Юлійович вже працює старшим техніком на будівництві Київського вокзалу у свого вчителя О. Вербицького, потім бере участь у реалзації проєкту Академії Наук та першого житлового будинку лікаря по вул. Великій Житомирській, 17 у Києві. Саме з того часу девізом Й. Каракіса можна вважати вислів його вчителя - видатного архітектора О.М. Вербицького, що «професія архітектора - це стиль життя, де немає другорядного, все головне…» Ще у студентські роки Йосип познайомився з однією з визнаних київських красунь - студенткою фортепіанного відділення консерваторії Анною Копман, прапрадідом якої був знаменитий цадик рабин Рафаель із міста Бершадь, відомий як рабин Рафаель Бершадський. Закохані вирішили не чекати завершення навчання і, бувши невпевнені в дозволі батьків, у 1927 році таємно одружилися. Тільки тоді, коли Йосипові вдалося знайти тимчасову роботу та зняти своє перше житло, молоді відкрили свою таємницю. Шлюб виявився на все життя. Протягом 62 років Ганна Юхимівна була поруч із чоловіком. Після закінчення навчання в 1929 році Йосип Каракіс вступає до Товариства сучасних архітекторів України. Першим професійним досвідом молодого архітектора - учня великого авангардиста ХХ століття Володимира Татліна стала розробка проєкту будинку-комуни для шахтарів на 2000 осіб у стилі «конструктив». 1930 року у Каракісів народилася донька. Подружжя ніяк не могло домовитися щодо імені для дівчинки. Ганна картала й просила, щоб в імені не було літери «р». Але друзі Йосипа з архітектурної майстерні запропонували вибрати перше, що потрапило на очі з календаря, що лежав на підлозі - Ірма. Йосип, зрадований знайденим рішенням, зовсім забув про прохання дружини та зареєстрував дочку саме так. 1929 року Каракіс вступає до Товариства сучасних архітекторів України і під керівництвом П. Альошина бере участь у проєктуванні своєї першої будівлі -«зразкової» школи № 71, яка згодом стала пам'яткою архітектури в Польовому провулку, 10, у Києві. Через рік спільно з Л. Н. Кисилевичем проєктує житловий будинок для професорсько-викладацького складу лісотехнічного інституту в Голосіїво, який будується в 1932-1933 роках. Одночасно з військовою службою Каракіс у 1931 році розпочинає викладати у щойно організованому Київському будівельному інституті. У цей період архітектор проєктує житлові будинки та створює свій перший шедевр - будинок Червоної Армії та Флоту. Ще до революції на цьому місці була будівля військової школи прапорщиків-авіаторів. Одним з авторів проєкту був видатний український архітектор В. Кричевський - вчитель Каракіса з інтер'єру житлових та громадських будівель та техніки живопису. У 1930 році Йосипу Юлійовичу було доручено реконструювати недобудовану коробку під Будинок Червоної Армії та Флоту. Відповідно до нового призначення площа будівлі була значно більшою. Нова споруда була виконана в стилі неоампір, а заокруглений фасад в урочистому класичному стилі з колонами. Сьогодні тут розташовані Центральний Дім офіцерів Збройних Сил України та Центральний військово-історичний музей. У 1931 за втілення цього проєкту архітектор Йосип Каракіс був нагороджений шкіряним пальто. Саме в цій будівлі у 1946 році проходив суд над групою нацистських посібників, яких потім за вироком стратили на центральній площі Києва. У 1930-х Йосип Каракіс стає одним із найбільш популярних архітекторів Києва. У 1933 його зараховують у штат Київського інженерно-будівельного інституту (до того часу був позаштатним співробітником), де незабаром він стає одним з кращих викладачів. Потрапити на лекції Йосипа Каракіса вважалося великою вдачею. У тому ж році він отримує посаду доцента кафедри архітектурного проєктування. У 1932 починає будівництво другого свого об'єкта - п'ятиповерхової, по-європейськи екстравагантної будівлі ресторану «Динамо» на Петровській алеї, що одразу привертає до себе увагу своєю неординарністю. Це був час, який увійшов до історії під назвою «голодомор», коли в Україні гинули мільйони людей. Але саме тоді влада вирішила будувати помпезний ресторан. Це був клубний заклад з різними за оформленням п'ятьма поверхами, а широкі багатоярусні сходи з терасами урочисто вели відвідувачів до входу. "Ми називаємо цю будівлю одним з найкращих зразків київської архітектури. Споруда цікава ще й тим, що в ній вперше повною мірою виявляється пристрасть архітектора до проблем колористики і синтезу мистецтв - новаторського прийому для того часу, який характеризується в цілому сірим аскетизмом провінційних переспівів пізнього конструктивізму", - писав про ресторан "Динамо" журнал «Архітектура СРСР». Збудована за законами близького серцю архітектора конструктивізму з його кубічними формами, високими вікнами, прямокутними еркерами, будівля й сьогодні вважається шедевром «Інтернаціонального стилю». Після закінчення будівництва автору замість премії видали талони на харчування, завдяки яким він зміг нагодувати свою маленьку доньку… Ресторан довгі роки був улюбленим місцем відпочинку й зустрічей еліти Києва. У ньому часто відбувалися урядові банкети. Через кілька років під час банкету військового керівництва округу зі стелі почала обсипатися штукатурка. Вночі за Йосипом Юлійовичем приїхав «чорний воронок». Ще під час будівництва ресторана з метою економії було прийнято рішення змінити конструкцію перекриттів - Каракіс категорично заперечував, але його не почули. Вчитель Каракіса, архітектор В.Н. Риков, порадив Йосипу Юлійовичу скласти відповідну доповідну записку про грубе порушення будівельних норм. Каракіс прислухався до його поради й негайно подав доповідну. Незважаючи на те, що Каракіса все ж таки арештували, через десять днів він вже повернувся додому завдяки своєчасній доповідній записці та клопотам командувача Київського військового округу І.Е. Якіра, який довів, що провини архітектора не було. З 1934 році розпочинається будівництво Державного єврейського театру, головним архітектором якого стає Каракіс. Сам театр під керівництвом А. Люксембурга з'явився у Києві ще 1922 року. Але свого приміщення не мав. Попри це, вистави мали велику популярність у киян, тому влада вирішила побудувати театр. Архітектор запропонував чотири різні стильові рішення - від конструктивістського до класичного. Перша будівля, що мала бути зведена, була у конструктивістському стилі з прямокутним фасадом, на якому була зображена скульптурна група в національному одязі з написом на їдиші «Єврейський державний театр». Але у 1934 році Київ стає столицею України і з'являються більш нагальні потреби. Тому будівництво театру тимчасово припиняється. На той час конструктивізм жорстко критикується владою, яка рекомендує архітекторам повернутися до неокласики та так званого «сталінського ампіру». В результаті Йосипу Каракісу довелося розробляти новий варіант проєкту. Тепер це мав бути храм мистецтва з величезними здвоєними колонами та радянською символікою. У нішах - скульптури чоловіка та жінки у національному єврейському одязі, а на вінчаючій вежі - радянський герб. Будівництво тривало до самої війни, під час якої будівля була знищена пожежею. Після закінчення війни до ідеї будівництва єврейського театру у Києві вже не поверталися, тим паче, що сам театр перевели до Чернівців. У 1933-1936 роках Каракіс проєктує два житлові квартали на вулиці Січневого Повстання, 3 і 5 (сьогодні вул. І. Мазепи), що будуються в 1934-1940 роках на місці знищеного Миколаївського собору та храмів Великого і Малого Миколи. Каракіс завжди відстоював ідею ансамблевої забудови місцевості з урахуванням особливостей рельєфу, а не створення випадкових будівель. Ось як описав він свій задум: «З боку Дніпра будинки нового житлового комплексу сприймаються у вигляді мальовничого силуету на тлі зелені та води. Силует з боку Дніпра не має самодостатнього характеру і вписується в пейзаж як його складова». "У великому житловому будинку, який виходить фасадом на площу Героїв Арсеналу й вулицю Січневого повстання, архітектор Каракіс створив виразну композицію висотних і горизонтальних обсягів, яка гармонує із забудовою Печерська і силуетом київських гір. Пластика фасадів з еркерами, лоджіями і галереями по верху будівлі підкреслена ритмом невисоких колонок, насичена грою світла та тіні й разом з двоколірним забарвленням штукатурки надає будівлі ошатний сучасний вигляд. У всій архітектурі будівлі видно яскравий, індивідуальний почерк автора", - так оцінив новобудову видатний архітектор Юрій Асєєв. Після завершення будівництва цей житловий комплекс вважався однією з кращих тогочасних споруд та домінантою в панорамі правобережного Києва. «Одна з найкращих новобудов столиці… Київський хмарочос», — писали в ті часи київські газети. Неповторну архітектуру будівлі можна сміливо назвати одним з кращих зразків постконструктивізму в Україні. Невипадково в одній із публікацій про роботи архітектора було сказано, що «Йосипа Каракіса без перебільшення можна назвати нереалізованим київським Гауді. Ескізи його проєктів – воістину феєричне бачення столиці з вавилонськими вежами та висячими садами, що наближають мешканців міста до природи». Одним із яскравих проєктів цього напряму, став збудований Йосипом Юлійовичем дитячий садочок «Орлятко» заводу Арсенал. Його триповерхова будівля нагадувала античну споруду, що стояла на високому мисі над Дніпром, а до неї, за задумом архітектора, через зелену зону мали йти сходи від самої Аскольдової могили. Перед самою війною (1938-1941) за проєктом Каракіса зводиться ще один житловий квартал на вул., Інститутській, 19-21. У цих будівлях Каракіс проєктує внутрішні широкі сходи з багатим верхнім світлом, що було характерне для прибуткових будинків XVIII-XIX століть, та великі просторі світлі кімнати. Ці будівлі, які не постраждали в роки війни, постраждали вже після неї. У 2002-2004 до першої з двох будівель надбудували 2 поверхи. За словами академіка Ігоря Шпари, надбудова «спотворила архітектуру цього прекрасного житлового будинку з його відомими фризами з кіннотою». У 1936 році Йосип Каракіс отримує замовлення на будівництво житлового будинку для командного складу Київського військового округу у Георгіївському провулку, поблизу Софійського собору. І… відмовляється від нього. На цьому місті з XI століття стояв храм Великомученика Георгія, знищений у 1934-му. Йосип Каракіс завжди відстоював збереження історичних пам'яток Києва, тож думка про будівництво нового будинку на фундаменті святині була йому чужою. З часом архітектор все ж таки погоджується звести будинок у Георгіївському провулку. Але всупереч "визначеним партією" проєктам на свій страх і ризик будує його на кілька десятків метрів вглиб провулку, не зачепивши фундамент старої церкви. У 1936-1937 роках на місці нинішнього будинку №6 по вулиці Прорізній до Великої Вітчизняної війни пролягав Музичний провулок, де за проєктом архітектора було споруджено комплекс із двох перпендикулярних будівель: концертного залу консерваторії та музичної школи-десятирічки. У школі було 25 класів для занять музикою, всі перекриття та стіни зі звукоізоляцією. Передбачено аудиторії для хорових та оркестрових репетицій, кімнати для індивідуальних занять. Концертний зал на 800 осіб, що примикав до школи, мав форму півкола, вписаного у восьмикутник, що дозволило йому за якістю акустики отримати славу одного з кращих залів країни. Будівля школи у довоєнному Києві була однією з опорних точок в архітектурному ансамблі міста. Через 5 років 24 вересня 1941 року, коли радянські війська залишали місто, замінована будівля була підірвана. Від консерваторії залишилися тільки зовнішні стіни… Третім передвоєнним архітектурним шедевром Йосипа Каракіса, що був присвячений дітям, стала перша в Україні Художня школа ім. Т.Г. Шевченка, що будувалася у 1937-1939 роках по вул. Володимирській, 2, на Старокиївській горі. Саме тут зараз знаходиться Національний музей історії України. «За порадою істориків, - писав Йосип Каракіс, - щоб не порушувати фундаменти Десятинної церкви, запропоновано було будувати школу в кінці Десятинного провулку. Але через крутий рельєф і великі витрати на фундаменти було зазначено те місце, де зараз стоїть будинок музею». Так Каракіс відвоював стародавні фундаменти. Нова будівля органічно вписалася в київський ландшафт, доповнивши та прикрасивши Старокиївську гору. Пізніше, в 1950 роках, Каракіс спроєктував і збудував підпірну стіну зі сходами та ліхтарями, що вела до будівлі школи. "До досконалих перлин варто віднести Історичний музей... Точна посадка над Андріївським узвозом не випадкова. Його абрис робить зі стародавнього пагорба справжню Гору. Будівля ввічливо розкрита в бік майданчика зруйнованої Десятинної церкви. Членування, ритм, деталізація і сам малюнок візантійських капітелей робить будівлю нерозривною зі священним місцем", - писав про цю споруду мистецтвознавець Борис Єрофалов. У 1941 році Йосип Каракіс будує житловий будинок у самому центрі Києва за адресою Хрещатик, 29 (згідно зі старою нумерацією). Будинок мав шість поверхів, житловими були верхні чотири, а на перших двох ярусах розташувалися торгові та громадські приміщення. На той час було проведено так звану «червону лінію» Хрещатика (оскільки вулицю було вирішено розширити). Цієї будівлі «червона лінія» не торкалася. Наприкінці вересня 1941 року, після захоплення міста німецько-фашистськими військами, будинок було підірвано. З лютого 1942 по 1944 рік Йосип Каракіс був головним архітектором та керівником архітектурно-будівельного бюро Фархадської ГЕС. У 1945-1952 будує ще одну справжню перлину у Луганську - готель «Україна» (раніше «Жовтень»). Фасад будівлі прикрашає мозаїчний килим, а також вертикальні трикутні пілястри з білої силікатної цегли. Пілястри підіймаються до самого верху, подібно мереживам огортають будівлю готелю й контрастують із червоною стіною. Відомо, що Йосип Юлійович довгий час проводив спеціальні лабораторні роботи, щоб знайти можливість зберегти міцність цієї цеглини на довгі роки. Ця чудова будівля стала справжньою візитною карткою міста. У 1951 році Йосип Каракіс проєктує будинки й одночасно читає курс лекцій у Київському інженерно-будівельному інституті з історії та теорії проєктування, а також з інженерних споруд. Але у тому ж 1951 році, після чергової ідеологічної «чистки», його звільнюють і забороняють викладати. Архітектору пригадали використання елементів українського бароко, а також те, що він був єдиною людиною, яка відстоювала історичні пам'ятки під час періоду «боротьби з космополітизмом». Він дивом уникнув Колими, його ім`я викреслили зі сторінок усіх довідників з архітектури та підручників. Але за кілька місяців Каракісу вже пропонують взяти участь у проєктуванні станцій метро "Університет" та "Політехнічний інститут", а наприкінці 1952 року директор «Дніпрограду» Володимир Новіков не побоявся запросити опального "космополіта" на роботу до свого інституту. У архітектора відкривається друге дихання: за його проєктами будуються гідротехнічні та інженерні споруди, мости, житлові будинки. Каракіс бере участь у проєктуванні забудови Подолу, Русанівки та Оболоні, а також у конкурсі з забудови комплексу "Батиєва гора". У 1966 році в київському Будинку архітектора відкрилася виставка конкурсних робіт на проєкт пам'ятника до 25-ї річниці трагедії у Бабиному Яру. В обговоренні робіт взяли участь відомі художники, скульптори, кінорежисери, письменники, журналісти. Серед найкращих було визнано проєкт Каракіса у співавторстві з художником З. Толкачовим, скульпторами Я. Ражбой та Є. Жовніровським. Групою Каракіса, з огляду на особливості рельєфу місцевості великого яру, було представлено три різні варіанти меморіалу, де було позначено сім символічних круч Бабиного Яру, з'єднаних повітряними містками. Територія перетворювалася на заповідне місце засіяне червоними маками на згадку про пролиту кров. Проєкт був найбільш обговорюваним. Основною ідеєю проєкту було усвідомлення того, що Бабин Яр - це величезна братська могила, де не може ступати нога людини. Перший варіант пам'ятника являв собою групу кам'яних людських тіл у вигляді дерева, яке розкололося, і в ньому - два внутрішні яруси, покриті фресками Зіновія Толкачова. По гвинтових сходах відвідувач мав підійматися на другий ярус, де в розписах художника Толкачова мало бути зображено торжество життя (перший ярус був присвячений трагедії). У другому варіанті проєкту мала бути скульптурна група зі статуєю скорботи, в яку ранами, що незагоюються, врізані зображення героїзму, страждання й загибелі (скульптор Я. С. Ражба). Третій варіант - передбачав установку пам'ятника у вигляді бетонного блоку десятиметрової висоти з вирізаним силуетом людини. Блок мав бути увінчаний незгасним вогнем... Ліворуч від входу, за яром, планувалося побудувати меморіальний музей, частково занурений у землю. Незважаючи на те, що планування у проєктах І. Каракіса та Є. Жовнеровського було визнано одним з найкращих, авторам все ж таки запропонували їх удосконалити, але й інші варіанти не відповідали «вимогам». Обговорення робіт було бурхливим. Жоден із меморіалів до роковин трагедії реалізований не був. Хтось стверджував, що в Бабиному Яру загинули військовополонені, тому їх треба зобразити. Інші взагалі вважали, що сім круч в проєктах Аби Мелецького та Йосипа Каракіса - це юдейська менора, яка стала гербом Ізраїлю. Більшість офіційних осіб схилялася до того, що єврейську тему, а разом з нею і загибель цивільного населення, з меморіалу треба прибрати. Під тиском громадськості пам'ятник все ж таки через 10 років поставили, але офіційно він іменувався «Пам'ятник розстріляним радянським громадянам та військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської Армії». На жаль, майже жоден проєкт Йосипа Юлійовича не зберігся у первісному вигляді. Незважаючи на популярність і яскравий талант, Каракіс не був обласканий владою. Він вважався невиїзним, і коли радянські архітектори зустрічалися за кордоном із колегами, ті з подивом запитували, чому не приїхав один із найвідоміших і найшанованіших ними радянських архітекторів. Йосип Юлійович багато і плідно працював до 77 років, коли не з власної волі змушений був піти на пенсію. Дев'ять останніх років життя Йосип Каракіс присвятив праці на своїй ділянці на Русанівських садах, на якій виростив гарний сад, в якому власноруч побудував оригінальний будиночок, змайстрував незвичайної форми садові меблі та спорудив макети творчих ідей, що не знайшли втілення. Помер Йосип Каракіс у віці 86 років. Похований на Байковому цвинтарі поруч із матір'ю, пам'ятник якої власноруч виконав з мармуру і сам установив. Сьогодні практично всі будівлі, створені Йосипом Каракісом, є пам'ятками архітектури та знаходяться під охороною держави. «Каракіс належить до плеяди видатних архітекторів 40-х років, пов'язаних з розквітом конструктивізму. Йосип Юлійович - один із талановитих зодчих, які мали своє обличчя і своєрідне бачення архітектури навіть на тлі того розквіту в архітектурі України… Надзвичайно ерудована, розумна людина, аристократичного виховання, дуже тактовна та уважна. Він був майстром і творцем, який думав інакше, ніж більшість зодчих. І оригінальність його мислення, його майстерність вивели його після всіх колотнеч і залишили на позиціях передового архітектора. Він залишив яскравий слід в архітектурі не тільки Києва, а й усієї України», - так висловив свою пошану академік Ігор Шпара. У 2016 роц побачила світ книга правнука Йосипа Каракіса й доброго друга Музею Шолом-Алейхема Олега Юнакова - “Архитектор Иосиф Каракис”. Видання присвячене творчому доробку, життю й долі відомого київського архітектора. У книзі, що налічує 544 сторінки, висвітлено всі періоди творчості й життя архітектора, а також наведена величезна кількість невідомих до сьогодні креслень, архітектурних планів і малюнків. Матеріал підготувала Тетяна Залива, провідний науковий співробітник Музею Шолом-Алейхема
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
© Музей Шолом-Алейхема - Sholom-Aleichem Museum |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
При повному або частковому використанні матеріалів сайту Музея Шолом-Алейхема посилання / активне посилання на нього обов'язкове. When using materials of the Sholom-Aleichem Museum website in full or in part, the reference or the hyperlink to it is obligatory. Створення та підтримка сайту - Creation and support of the website: Rafael Litvin |
|
29 травня виповнилося 120 років із дня народження видатного київського архітектора, містобудівника, художника й педагога Йосипа Каракіса, автора десятків будівель, що згодом стали пам'ятниками архітектури. Його називали останнім з велетів київської архітектури, представником так званого «лагідного конструктивізму». Його новаторські ідеї 1930-х років досі актуальні, а задуми значно випередили свій час.